День пам’яті жертв фашизму – полтавські акценти

День пам’яті жертв фашизму – полтавські акценти

День пам’яті жертв фашизму відзначається у світі з 1962 року у другу неділю вересня. Цього року така дата припала на 9 вересня. Такий вибір щодо відзначення цього дня виглядає цілком логічним – саме у цьому місяці 1939 року німецька армія вторглася в Польщу, відкривши трагічну сторінку в історії нашої цивілізації, а у вересні 1945 року Японія капітулювала як союзник нацистів.

У 2018 році цивілізована спільнота відзначала 73-річницю Перемоги над нацизмом у Європі та День пам’яті і примирення для того, щоб вшанувати тих, хто загинув у горнилі небаченої раніше війни.

На території України під час Другої світової війни було проведено більшість широкомасштабних операцій, на фронтах у концтаборах гинув цвіт української нації. Показово, що війна двічі прокотилася по наших теренах: першого разу в серпні-жовтні 1943 року, коли Південно-Східне угрупування під керівництвом генерала Кирпоноса було розбито на території Лохвиччини і нацисти вторглися до нашої землі. Вдруге – період серпня-вересня 1943 року, коли відступаючі війська вермахту прагнули не залишити ворогу і клаптика живої землі.

Найбільш жорстокими окупанти були до військовополонених солдат та офіцерів червоної армії. На території нашої області було створено 48 таборів для військовополонених. Найбільші з них діяли у Полтаві, Кременчуці, Градизьку, Хоролі, Лохвиці, Лубнах, Котельві, Чорнухах. Найжахливіший табір, з утриманням десятків тисяч військовополонених, містився у т. зв. «Хорольській ямі», де загинуло 100 тис. осіб.

Проте і мирне населення на Полтавщині у повній мірі відчуло принади арійського «нового порядку». На ділі це означало: запровадження комендантської години у містах і селах, примусове вивезення молодих людей на роботу до Третього Рейху та країн-сателітів, жорстоке покарання для тих, хто будь-яким чином міг діяти супроти нацистського режиму. Промовисто, що у ноті народного комісара закордонних справ СРСР від 27 квітня 1942 року повідомлялося про те, що у містах Гадячі і Зінькові у жахливих муках загинуло 280 громадян. У ями гітлерівці укидали живих дітей і закопували їх поряд із мертвими батьками. Про звірячі методи, якими нацисти у 1941-1945 рр. наводили «новий порядок» на наших теренах, свідчить, що у вступному слові обвинувачувача від СРСР генерального прокурора Р. Руденка 8 лютого 1946 року тричі наводилися факти неймовірної жорстокості на полтавській землі.

Факти – річ уперта. Історія зафіксувала випадки, коли нацисти задля «наведення порядку» та підтримання атмосфери страху стирали з лиця землі цілі населені пункти, а їх мешканців фізично знищували. Першим за хронологією в цьому сумному переліку є село Баранівка Миргородського району Полтавської області. 4 листопада 1941 року до села прибуло 6 німецьких військових із важливими документами для командування сухопутних військ, вони зупинилися у селі переночувати. До того моменту в селі не бачили жодного німця.

Про появу гітлерівців у селі дізналися партизани, які в ніч на 5 листопада атакували будинок, вбили чотирьох німецьких військових та захопили документи. Уже вдень 5 листопада 1941 р. Баранівку було оточено силами двох батальйонів 677-го саперного полку. Керував «антипартизанською операцією» місцевий гебітскомісар Гохман. Солдати зігнали селян на площу і вимагали видати партизанів та повернути захоплені документи. Не одержавши відповіді і не бажаючи шукати справжніх винуватців, вони розстріляли 10 заручників і спалили село.

Ще однією із трагічних сторінок періоду нацистської окупації стало винищення «расово неповноцінного» населення. Прихід до влади у 1933 р. в Німеччині нацистської партії та її одіозного керівника А. Гітлера призвели до зміни векторів у зовнішній та внутрішньодержавній політиці. У своїй головній праці «Майн Кампф» («Моя боротьба») лідер німецької держави обґрунтовував основні засади бачення світобудови. У вираженні ідей про нібито вищість німецької раси над іншими було зроблено чіткі ідеологічні настанови. Євреї та роми, гомосексуалісти, інваліди, невиліковно хворі, інші народи, нації та соціальні групи оголошувалися «недолюдьми». 

Не буде перебільшенням сказано те, що цей період був найтрагічнішим в історії єврейського народу. Як слушно зауважував лауреат Нобелівської премії письменник Еллі Візель, коментуючи цю ситуацію: «Не всі жертви нацизму були євреями, але всі євреї були жертвами нацизму». Взагалі, німецька агітаційна машина з початку відкриття Східного фронту (і на сторінках полтавської періодики зокрема) наввипередки характеризувала устрій СРСР не інакше, як «жидо-большевицький». Країна Рад зображувалася як суцільний концентраційний табір, де заправляють «енкаведисти та жидокомісари». Зустрічаються і анекдоти, які носять відверто антисемітський характер. Німецьким окупантам, як представникам та носіям вищої цивілізаційної місії, відводилася роль «рятівників народів Європи від жидо-азіятського чобота».

До війни лише у Полтаві проживало більше 22 тисяч євреїв, вони складали 1/6 частину довоєнного 130-тисячного населення міста. Багато з них мешкало у центральній частині міста по вулиці Новопрокладеній (у післявоєнний період отримала назву класика єврейської літератури Шолом-Алейхема). В основному це були пересічні громадяни, які працювали у сфері обслуговування. За фахом це були перукарі, годинникарі, фотографи, взуттьовики, торгові працівники та ін. Багато з цих людей були впевненими, що німці під час окупації не будуть їх чіпати. Так, Зельман Львович Компан, який проживав на Монастирській вулиці в м. Полтаві говорив, що німці – цивілізована нація. Окупанти розстріляли його вже у період першої хвилі репресій – масових розстрілів єврейської громади міста, в кінці листопада 1941 р. Про цей факт розповідала Ірина Георгіївна Ярова, сусідка.

Наслідки господарювання «висококультурної німецької нації» упродовж 1941-1943 рр. на Полтавщині виявилися катастрофічними. Із більше 220 тис. чоловік, які були знищені у період німецько-фашистської окупації Полтавщини, частка єврейського населення складала більше 22 тисяч, тобто близько 47% всіх євреїв Полтавщини, які проживали на її теренах станом на 1 липня 1941 р.

На жаль деякими сучасними політиками із уроків історії так і не було зроблено належних висновків. Цьому підтвердження – агресія північного сусіда та політика його «умиротворення», безліч інших локальних конфліктів; геополітичне протистояння провідних світових держав знову загрожують новою, глобальною конфронтацією. Ціна миру – величезна, адже багато людей сповна заплатили за неї у ХХ бурхливому столітті.

В’ячеслав Сушко, старший науковий співробітник

Державного архіву Полтавської області