#Наша_незалежність #Марафон_30. Валерій Боняківський – борець за незалежність сучасної України

#Наша_незалежність #Марафон_30. Валерій Боняківський – борець за незалежність сучасної України

24 серпня – не тільки дата створення нашої держави, її день народження. Незалежність потрібно повсякчас, щохвилини  відстоювати, підтримувати і захищати: словом, ділом, зброєю… Серед тих, хто відіграв знакову роль не лише у становленні, а й у захисті  української сучасної незалежності – полтавець Валерій Боняківський (1970- 2014 рр.).

Художник. Реставратор. Приватний підприємець. Військовий льотчик. Учасник АТО.  Це все – він, Боняківський Валерій Євгенович. Народився 14 січня 1970 року у місті Полтава в будинку, що неподалік від військового аеродрому – і, мабуть, саме тому з дитинства марив авіацією, мріяв підкорювати небо. Другою пристрастю був живопис.

Мама виховувала Валерія одна – чоловік трагічно загинув, коли дитині виповнилося лише півроку. Матері Валерія потрібно було працювати, тому віддала сина в дитячі ясла у вісім місяців. Хлопчик у садочку часто хворів, а пішовши до школи, став займатися плаванням, дзюдо, вільною боротьбою, завдяки чому його здоров'я зміцнилося. Навчався у школі №11 міста Полтави. Встигав і в загальноосвітній школі, і в художній, ще й до спортивних секцій ходив. Школу закінчив на відмінно, одночасно з 1982 по 1986 роки навчався у художній школі, яку теж закінчив із відзнакою, подолавши її чотирирічний курс за три роки. Отримавши атестат, вступив до Ворошиловградського вищого авіаційного училища штурманів. Навчався там два місяці, але перед прийняттям присяги його відправили додому, а на його місце взяли одного із синів воєначальників. Мати умовила Валерія вступити до інституту, але він навмисно «провалив» екзамен і поїхав знову у Ворошиловград навчатися на льотчика-винищувача. Готували Валерія за спеціальною програмою до війни в Афганістані. Так що всі практичні заняття з ведення бою він з товаришами відпрацьовував у реальних умовах. Служив у ВПС Радянської армії, літав на штурмовиках Су-25. Мама згадує: «На щастя, 15-го лютого 1989 року вийшов наказ про виведення військ з Афганістану тому їх, готових льотчиків-винищувачів звільнили в запас. На той час Валерію було лише 19 років і він мав звання – лейтенант». На цьому військова кар’єра закінчилася, але як відголосок, як пам'ять про ті пережиті в юному віці події, Валерій взяв собі позивний «Кабул», під яким його і знали хлопці з АТО.

Коли почалися воєнні дії в Донецьку, він написав чотири рапорти, щоб його призвали на службу, однак офіцера чомусь не брали. Будучи офіцером запасу, він, лишаючись вірним присязі, як сотні кращих синів українського народу, не зміг спокійно спостерігати за подіями у країні. Щоб зупинити російську агресію та зберегти мир на рідній землі, змінив своє звичне життя, змінив теплу родинну атмосферу, піклування про дружину та доньку на тернистий шлях воїна. Він казав: «Мамо, в мене є кого захищати – в мене є ти, є три доньки, навіть онук. І я хочу, щоб усі ви жили щасливо і безпечно. Мене в житті вчили малювати і воювати. У малюванні в мене вже учні є, тепер піду учити хлопців воювати». Не дочекавшись призову, Валерій Боняківський пішов добровольцем на війну в травні 2014 р., приєднався до бійців Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» і вирушив на схід. Згодом, не полишаючи фронту на Донеччині, він став до лав одного з підрозділів БПСМОП «Дніпро-1», де був командиром штурмової розвідувальної групи (у званні старшини міліції). Чоловік понад усе любив своїх рідних дівчат: маму Марію Карпівну, трьох дочок і онука Максима. Найменшому Боняківському, як виросте, хотів купити скрипку, аби до рук зброї не брав.

Життя Валерія Боняківського обірвалося 16 жовтня 2014 р. внаслідок мінометного обстрілу поблизу села Нестайлове ( Ясинуватський район) під Донецьком. Він був керівником розвідувально-диверсійної групи, разом із бойовими побратимами пішов у черговий бойовий вихід, із якого, на жаль, йому вже не судилося повернутись. Подвиг Валерія Боняківського навічно закарбувався у людській пам'яті й новітній історії, як приклад незламності, сили духу та служіння своєму народові і країні. Поховали героя на центральному кладовищі міста Полтави, на Алеї Слави.

Героя посмертно відзначили на державному рівні. Указом Президента України № 838/2014 від 31 жовтня 2014 р., за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно), медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно) та відзнакою «За вірність народу України» І ступеня (посмертно).

У жовтні 2017 р., до третьої річниці з дня загибелі, мати льотчика презентувала книгу спогадів «Кабул: Шлях мужності». Ця книга є результатом роботи людей різного віку, професій, уподобань, яких об'єднує одна спільна риса – патріотизм та безмежна любов до України.

На фасаді Полтавської загальноосвітньої школи №-11 відкрили меморіальну дошку в пам'ять про випускника закладу Валерія Боняківського – воїна-художника.

У фондах та архіві Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського зберігаються особисті речі Валерія Боняківського.

Кажуть, пам'ять вмирає останньою… Так кажуть, але хай вона ніколи не вмирає. Пам'ять для нас, сучасників – велике і дороге багатство, що несе людству і радість, і мудрість. Воно наповнює світлом життя. Тільки пам'ять переносить із покоління у покоління все чисте і високе – людське добро та духовну силу.

За матеріалами Полтавського краєзнавчого музею