#Наша_незалежність #Марафон_30. «Історія дає нам шанс, і гріх було б не скористатися ним сповна». Зі вступного слова О. Гончара «Саморозквіт нації» під час відкриття Установчої республіканської конференції Товариства української мови ім. Т. Г. Шевче

#Наша_незалежність #Марафон_30. «Історія дає нам шанс, і гріх було б не скористатися ним сповна». Зі вступного слова О. Гончара «Саморозквіт нації» під час відкриття Установчої республіканської конференції Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка

XX ст. принесло нашій мові й культурі високі злети і найскладніші випробування. Ми знали український ренесанс 20-х, але ж потім знали й терор сталінського «великого перелому», коли українську мову в нещадні ті зими пакувалося в спецпереселенські вагони разом з тужливим воланням мільйонів людей, відірваних зі своїми сім’ями від рідної землі, від рідних вод і від ясних українських світанків. Почуло цю мову заполярне крайсвіття, топили її в океанських баржах, заганяли слово Тарасове в тундру й тайгу.

Одначе й там десь мова України озивалась то невольничими листами у безвість, то вишуканим табірним сонетом високоосвіченого інтелігента, то несподівано являла себе дивовижною виставою того соловецького українського театру, якому декораціями правили тривожні спалахи північного сяйва і чий трагізм, може, сягав сили шекспірівських трагедій. Світове мистецтво XX віку мало б поставити в ряд своїх найрідкісніших див той унікальний україномовний театр, що під суворим небом півночі, на концтабірних островах навіть приречених кликав до життя, явивши між соловецьких веж незламну велич людського духу.

Український ренесанс 20-х років був явищем європейського і світового масштабу. Революція пробудила могутні творчі сили народу, і в найкоротший відтинок часу стався справді феноменальний саморозквіт нації.

Рідкісне творче диво народу невдовзі було розстріляне. Потяглася похмура смуга сталінських кошмарів, сфабрикованих процесів, нищення народу голодом 33-го, роки й роки найжорстокішнх, штучно форсованих наступів на всі національні культури народів Країни Рад. Зло змінювало свою личину, не перестаючи бути злом.

Душогуби стояли близько. Багато що їм вдалося. Зникали національні школи, недоступною ставала справжня історія народу; різні недоуки замінювали її своїми кон’юнктурними фальсифікаціями. Невтомні зливачі націй, лжеінтернаціоналісти, хіба не готували вони нам мовний Чорнобиль, запевняючи, що процес асиміляції мов виникає стихійно, що оніміння націй, самознищення народу треба розглядати як вищий етап прогресу? Нині ясно вже, що то був тяжкий злочин проти національних культур, то була акція запланована, сусловські лакизи з ученими ступенями вже прикидали терміни, коли і яка мова загине остаточно. Готувалася національним мовам доля штучно вигублених «неперспективних» сіл, певне, для цього так посилено заохочувалась міграція величезних мас людності з регіону в регіон, щоб швидше перемішати, перетопити всіх нас у єдиному казані, щоб, руйнуючи генетичну пам’ять народів, позбавляти їх коріння, щоб дедалі більше виростало людей ніяких, безпам’ятних, апатичних, окрім «бормотухи», байдужих до всього, – щоб, замість мислячих свідомих громадян, мати перед собою натовпи спримітизованих, задурманених догмами послушників, сонних і напівсонних душ, таких зручних для адміністративно-бюрократичного апарату.

Нерідко нам колють очі: це така ваша нація, не вміє дорожити своїм, сама відмовляється продовжувати свій генетичний рід. Але згадаймо реальність: окрім начіплювання ярликів, чи було коли-небудь сказано офіційне слово на захист честі й престижу мови українського народу? Чи могла вчителька відкрито сказати у школі своїм вихованцям: «Діти, ваша мова прекрасна, не соромтесь її, не цурайтесь, вона нічим не гірша за інші мови!»? Що-що, а ярлик «націоналістки» такій учительці був би забезпечений. І хто її захистив би?

Ось чому державність української мови нині має набути законодавчої конституційної сили. Статус державності потрібен нашій мові, щоб після згубних браконьєрських літ повернути їй природну роль, і силу, і престиж, повністю забезпечити їй право на життя у всіх сферах, на всіх рівнях.

Отже, люди, будьмо пильні! І повороткіші, бо якщо відкриватимемо по одному українському садочку в рік, то вистачить якраз на все третє тисячоліття. То що ж можемо зробити для оздоровлення й нормалізації мовної ситуації на Україні? Очевидно, потрібні значно динамічніші заходи, потрібна терпляча, довготривала, але неодмінно результативна робота. Працювати ж бо доведеться не тільки з тими, хто мову знає, хто рідною мовою дорожить, маємо подати руку й тим окраденим, мовно недовченим, в кому громадянська й національна самосвідомість сьогодні ледь-ледь пробуджується. Не забуваймо, що багато людей виростало в умовах національної дискримінації, поширених настроїв національного нігілізму, вступали в життя духовно озлиднілими, бувши – часто не з власної волі – позбавлені знань як рідної мови, так і правдивого уявлення про героїчну історію свого народу. А мова й історія – це ж єдине ціле, один кровообіг, тож і відроджувати їх маємо водночас. Маємо відродити в наших сучасних українцях і українках генетичну пам’ять почуття гордості, маємо і до збайдужілих душ торкнутися запашистим євшан-зіллям рідного слова!

Як відомо вам, не всі схвалюють створення нашого Товариства. Гудуть: «Як це так? На Україні, на своїй землі – Товариство шанувальників української мови! Блюзнірство! Дожилися!..» Полишимо це для охочих до гучної фрази. Ми з вами маємо виходити з реального становища, а реальність наша така, що вимагає праці й праці.

Важкої, буденної, чорнової, як біля зраненого, але безмежно дорогого тобі життя. І ми віримо: зранений стане на ноги, бо дух у ньому міцний і друзів вірних багато! Щоб залучати все нових і нових шанувальників, Товариству доведеться звершувати роботу глибоко продуману: адже в цій справі – ніякої принуки! Тільки сила переконання, тільки розум, такт і доброзичливість, вміння емоційно довести людям, що материнської мови їм нема чого соромитись. Товариство має пробудити і зміцнити в людині почуття гордості за свій народ, за його творчий геній, що так розкішно явив себе в мові, чию красу, милозвучність, гумор, виняткову образність і поетичність визнає сьогодні весь культурний світ.

Дорогі друзі! За покликом сердець зібрались ми сьогодні на цей своєрідний установчий форум, що стане днем народження Товариства шанувальників Української мови.

Історія дає нам шанс, і гріх було б не скористатися ним сповна.

Хай наснажує нас мета висока, заповітна!

Тож:

– Мово, будь! Мово, живи і живи!

Друкується за книгою: Випробування істиною: 3б. публіцистики / Ю. Щербак, О. Гончар, Б. Олійник та ін.; Ред.-упоряд. А. К. Григоренко.– К. : Рад. письменник, 1989. – 367 с. – (Перебудова. Гласність. Демократія). – С. 18-31.

Із книги «Полтавщина. Шлях до незалежності 1985-1991»,

Білоусько О.А., Пустовіт Т.П.