Голодомор дитячими очима. Спогади

Голодомор дитячими очима. Спогади

Переважна більшість свідків Голодомору, які наприкінці 1980-х наважилися вголос заговорити про ті страшні часи, у 1932–1933 роках були дітьми. Голод не лише забрав у них здоров’я, а й часто рідних чи друзів. Він забрав світлі барви їхнього дитинства, замінивши їх страхом і покорою, німим розпачем і зруйнованою вірою в людяність і добро. Лише наприкінці життя їм відкрилися справжні причини цього лиха і страшні його наслідки.

Представляємо розповіді про долі тих, на чиє дитинство випали такі страшні випробування, і їхні тогочасні спогади.

Історія 1. Олесь Бердник

Відомому письменнику-фантасту, співзасновнику Української Гельсінської групи Олесю Берднику в листопаді 1932-го ледве виповнилося шість років. На той час його родина повернулася в родове село Кийлів на Київщину, в епіцентр голоду. Тут на його очах тихо згас дід, Трохим Дадович – просто відмовився їсти, “щоб дітям більше було”. Так само голодна смерть чекала іншого діда, Василя Олександровича, який залишився на Херсонщині.

Малого Олеся та його сестру від голоду врятував батько, коваль і вправний механізатор Павло Трохимович, який знайшов роботу – в сусідньому селі голова виявився чуйною людиною і допомагав людям як міг: віддав навіть зерно, призначене для посівної, ризикуючи опинитися в таборах. Той повірив новому ковалеві і дав продуктів авансом.

Олесь Бердник чи не першим згадав про Голодомор у художній літературі незалежної України. Він оприлюднив власні спогади на початку 1990-х в автобіографічному романі «Пітьма вогнища не розпалює…». «…Настав страшний рік. Тридцять третій. По хатах ходили комнезамівці на чолі з представниками «згори», забирали все, що можна було їсти: зерно, спечений хліб, борошно, картоплю, буряки, моркву. Навіть те, що варилося в печі в горшках, витягали й розбивали об землю.

Відбувалося щось незбагненне, селяни падали на коліна, благали залишити бодай якусь крихту для дітей, але групи експропріаторів були невблаганні.

Наша сусідка Оксана була вагітна. Коли грабіжники з комнезаму почали розбишакувати в хаті – витягли кашу з печі та хрьопнули її об долівку, вона сховала маленький вузлик пшона під спідницю і сіла на нього. Учасниця реквізиційної групи, (до речі, Оксанина родичка) помітила це і звеліла їй встати. Висмикнувши вузлика з-під вагітної, вона урочисто показала його представникові центру.

– Ви тільки гляньте на цей контрреволюційний елемент!

Тоді любили висловлюватися таким високим штилем. Оксана впала на коліна, тримаючись за вузлик пшона, плакала, звертаючи увагу на свою вагітність, але родичка була невблаганна й політично стійка: експропрійоване не віддавала.

Тоді навіть «представник», змилостивившись, звелів:

– Оставь ей узелок! Все равно подохнет!...

…За кілька днів село почало перетворюватися в зборище понурих тіней.

Люди напухали, вмирали. Трупи можна було знайти де завгодно: в полі, в лісі, на дорозі, на березі Дніпра.

Пам’ятаю містичні картини: плентається вулицею конячина, тягне воза. Із-під рогожі стирчать на всі боки сині ноги. Мені цікаво, куди їх везуть, я біжу вслід за підводою. Візник зупиняється біля цвинтаря, там уже викопано велику й глибоку яму. Підходять копачі, піднімають край воза. Трупи безладно падають у яму. Звідусіль набігають здичавілі, бездомні собаки, гризуть трупи. Їх відганяють, проте безуспішно...

Мені страшно, я втікаю геть...

…Батьку інколи давали трохи борошна, вівсяні колючі коржі, висівки з проса. Ми з сестрою давилися тими одвійками, вони не лізли в горло. Приходили якісь жінки, прохали що-небудь поїсти. Мати віддавала останнє – обрізки картоплі, залишені для посадки. Одна дівчина увивалася ласкою біля матері, все обіцяла дати їй малини, коли ягоди визріють, взамін картопляних лушпайок.

Ми через кілька днів відвідали ту дівчину, котра мешкала над річищем Дніпра. Довкола – спустошені садиби, здичавілі коти. Вибиті вікна. Ніде нікого. На полу біля припічка – вже розкладений труп дівчини. Мати голосила, кликала живих ще сусідів, щоб поховати покійну, а я зацікавився книгою, листки якої перегортав вітер на підвіконні. Кожна сторінка була розділена лінією, ліворуч шрифт незрозумілий, праворуч – російською мовою. Правда – дореволюційний правопис. Я досить вільно почав учитуватися в таємничий текст. То було, як я далеко пізніше зрозумів, Євангеліє від Іоанна. На очі мені потрапив шмат, де оповідалося, як Марія Магдалина відвідала гріб, куди поклали Ісуса після страти.

Вона його там не знайшла і вельми засумувала. Хтось питає її: кого шукаєш, жінко? Вона не впізнала воскреслого Учителя і благає сказати, де поділи її коханого Ісуса...

Далі мене чомусь вразило його слово: «Марія!» – а потім її захоплений вигук: «Раввуні!» – тобто ласкава форма поняття – учитель. Скільки згадую, це «раввуні» супроводжувало мене все життя. Чому – не відаю... Сліпучий спогад дитинства: лагідний голос: «Марія!» – і ніби луна над віками: «Раввуні!..»

Наблизилася мама, одірвала мене від читання. Ми залишили ту скорботну хату...

…І до нашої оселі завітав майже повний голод. Уже зацвіли акації, ми з сестрою їли солодкуваті суцвіття. Я пригасав, ледве пересував ноги. Приходила цілковита байдужість...

Одного вечора батько приніс із колгоспу кілька вівсяних коржів, із них стирчали гострі шпичаки. Мати хотіла їх передрібнити, щоб дати нам, батько благав дозволити йому з’їсти бодай один корж, але вона не дозволяла: від тих шпичаків уже вмерло кілька сусідів. Батько хряпнув дверима і, не прощаючись, пропав на кілька днів. Вернувся він на четвертий день, привіз крупи, вершків, борошна. Він найнявся працювати ковалем у колгоспі, що виник на місці комуни «Ленінка». Голова Тютюн (прекрасна, чуйна людина) дав йому трохи продуктів авансом. Це був рятунок. Мати за короткий час відходила нас із сестрою, і ми вже почали рухатися, бігати...

…Мама оповідала, що на ринках у Києві лікарі проводили лекції, пояснюючи покупцям, чим відрізняється людське м’ясо від яловичини або свинини. І сама вона ледь-ледь не потрапила під ніж «заготівельників», обманута якоюсь меткою жіночкою, котра обіцяла їй продати пшона за невелику ціну. Треба було зайти в якийсь темний підвал, але маму зупинив нездоланний жах, вона просила:

«Винесіть пшоно сюди, тут розплатимося». Жіночка звивалася вужем, запрошувала: «Та тут кілька кроків, зайдіть!» Але мама вперлася – ані руш з місця. Тоді з глибини підвалу виглянув волохатий, похмурий здоровило і злобно сказав: «Догадлива, сука! Щастя твоє!». Мама кинулася стрімголов від того двору і кілька днів не могла отямитися від несусвітнього жаху…»

Із книги Олеся Бердника «Пітьма вогнища не розпалює»

За матеріалами Українського інституту національної пам’яті