"Не думала, що пес може так плакати. Після похорону втік і не вернувся" – вдова Миколи Паньківа

"Не думала, що пес може так плакати. Після похорону втік і не вернувся" – вдова Миколи Паньківа

“Характери гідності” – серія роликів про те, якими герої Майдану були в житті. Це короткі історії про їхнє дитинство, вчинки, стосунки з близькими, мрії та прагнення.

Паньків Микола народився у с. Липники Львівської області. Мешкав у с. Холодновідка Пустомитівського району Львівської області. Був активістом «Правого сектору». Протягом грудня – лютого регулярно їздив до Києва. Востаннє поїхав увечері 18 лютого. Снайперська куля влучила йому в груди, коли Микола виносив поранених та вбитих із вул. Інститутської. Залишив двох дітей. Розповідає Леся Паньків, дружина: “Найщасливіший був, коли діти почали рости. Коли народилася доня, перша, він сказав: “Не знаю, як бути батьком!” Бо сам ріс без батька. Я казала: “Я ж також не знаю, як бути мамою! Будемо вчитися разом!”. Він був дуже добрий батько. Ніколи на них не кричав, не сварив. Коли вони щось витворили, якусь шкоду, він завжди казав до мене: “Йди щось скажи їм!” Один раз так… розізлився, дав малій по попі… він дуже важко це пережив, це був перший і останній раз! Дуже любив ліс. Для нього ліс, це було таке… Завжди казав: “Там нема людей! З людьми важко, а в лісі природа…” Він брав дітей, чи зимою навіть, чи літом… Дітей за руку – і ходили гуляли. Був мисливцем, і мав собаку – ягдтер’єра… Кажуть, що тварини ніби бездушні – це неправда. Він так плакав! Я ніколи не могла подумати, що тварина так може плакати! І він після похорон… десь за тиждень утік. Не повернувся. У нас була традиція, що в неділю ми ходили на службу. Знаєте, я тепер не можу іти в ту церкву… Ми мали свою – ну, ми в селі, знаєте, кожна людина має своє місце. Я не можу йти, зайти в церкву. Стою на вулиці, і дивитися на це місце, що там хтось інакший стоїть… для мене це місце… Щоранку і щовечора ми сім’єю молилися. Після похорону кажу: “Ну діти, давайте, не будемо це покидати!..” Знаєте, дивишся на те пусте місце… Останній ранок він збирався, він прощався… ну, я відчувала, що він прощається. І я його навіть не могла провести до брами, я чомусь розуміла, що він більше не вернеться”.