Світ виявився не готовим до української сміливості. До сміливості всіх наших людей, які не поступаються Росії та продовжують захищати нашу державу.
Згадайте, як усе починалося 24 лютого, коли багато хто у світі навіть не вірив, що Україна зможе вистояти проти повномасштабної війни. Це ж було? Було.
А чому це було? Не тому, що всі ці люди, хто сумнівався, однаково помилялися, коли оцінювали потенціал нашої держави. А тому, що багато хто з них і оцінювати не починав. Багатьом з них просто не хотілося брати до уваги Україну. Не було такої звички – брати до уваги Україну. Хоча в них є звичка брати до уваги Росію.
Причому й тоді, коли для цього немає об'єктивних підстав.
Для них це зручно. І справді звично. Часто дуже вигідно. Називати тих чи інших політиків Росії «героями Достоєвського», ніби це щось їм пробачає. Розповідати про нібито історичну сферу впливу Росії. І про нібито баланс у відносинах у Європі, який без Росії нібито неможливий.
Хоч би що робила російська держава, знаходиться хтось, хто каже: давайте врахуємо її інтереси. Цьогоріч у Давосі це знову прозвучало. Попри тисячі російських ракет, які вдарили по Україні. Попри десятки тисяч убитих українців. Попри Бучу й Маріуполь тощо. Попри зруйновані міста. І попри побудовані російською державою «фільтраційні табори», у яких убивають, катують, ґвалтують і принижують, як на конвеєрі. Росія зробила це все у Європі.
Але все одно в Давосі з глибокого минулого виринає, наприклад, пан Кіссинджер і говорить, що нібито треба віддати Росії шматок України. Щоб нібито не було відчуження Росії від Європи.
Таке враження, що в пана Кіссинджера на календарі не 2022 рік, а 1938-й, і він думав, що говорить з аудиторією не в Давосі, а в тодішньому Мюнхені.
До речі, в реальному 1938 році, коли родина пана Кіссинджера рятувалася з нацистської Німеччини, йому було 15 років, і він все чудово розумів. І від нього тоді не чули, що треба нібито адаптуватися до нацистів замість того, щоб рятуватися від них чи боротися з ними.
Почали з'являтися й симптоматичні редакційні статті в деяких західних ЗМІ про те, що нібито Україна повинна прийняти так звані важкі компроміси, віддавши територію в обмін на мир.
Можливо, у New York Times у 1938 році теж писали щось подібне. Але зараз, нагадую, все ж 2022 рік.
І за всіма цими геополітичними міркуваннями тих, хто радить Україні щось віддати Росії, «великі геополітики» завжди не хочуть бачити звичайних людей. Звичайних українців. Мільйони тих, хто, власне, й живе на території, яку вони пропонують обміняти на ілюзію миру. Треба завжди бачити людей. І пам'ятати, що цінності – це не просто слово.
Тому я й приділяю таку увагу міжнародним майданчикам, зверненням до парламентарів, до парламентів, до народів інших країн, спілкуванню з експертною спільнотою, з журналістами, зі студентами. Ми повинні зробити все можливе, щоб у світі з'явилася стійка звичка – брати до уваги Україну. Щоб інтереси українців не перекривалися інтересами тих, хто поспішає на чергове побачення до диктатора.
Ось заради чого у мене в графіку завжди багато саме міжнародного спілкування. Вчора й сьогодні – Давос. Завтра – парламент Латвії. Післязавтра – Стенфорд та Індонезія. Далі – так само активно.
Говорив з канцлером Австрії Негаммером. Поінформував його про ситуацію на Донбасі та в інших районах бойових дій. Подякував за підтримку. Домовилися, що Австрія візьме на лікування наших важкопоранених військових. Доволі предметно обговорили з паном канцлером взаємодію у європейській інтеграції України.
Сьогодні також говорив з Президентом Ліберії. Головна тема розмови – це протидія продовольчій кризі, яку спровокувала Російська Федерація. Подякував за підтримку нашого суверенітету й територіальної цілісності, зокрема на майданчику ООН.
Збройні Сили України, наша розвідка та всі, хто захищає державу, протистоять надзвичайно жорсткому наступу російських військ на сході. Подекуди ворог сильно переважає – технікою, кількістю солдатів. Російська влада ухвалила показове рішення – вони дозволили брати на контрактну службу людей старшого віку. Тобто молодих їм уже не вистачає, але бажання воювати все ж таки зберігається.
Ще потрібен час, щоб відбити у них це бажання. Ще потрібна допомога партнерів, передусім зброєю для України. Повна допомога! Без винятків, без обмежень. Достатня, щоб перемогти. Ось про що говорять ті, хто справді цінує людей.
І я вдячний усім, хто говорив про це зокрема і в Давосі. Хто говорить про це на сторінках ЗМІ й у столицях провідних держав. Попри тиск від усіх, хто застряг у ХХ столітті, коли інтересами народів справді часто торгували заради спроб задовольнити апетит диктаторів.
Підписав сьогодні указ про нагородження наших героїв. 144 військовослужбовці Збройних Сил України відзначені державними нагородами, з них 17 – посмертно.
І, звичайно, хочу привітати звʼязківців з їхнім професійним днем – Днем Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України. Це одна з найбільш чутливих сфер у сучасній війні. Від якості вашої роботи, шановні зв'язківці, безпосередньо залежить наш спільний успіх. Усієї нашої держави.
Своїм указом присвоїв військове звання бригадного генерала трьом полковникам Держспецзвʼязку.
Вдячний кожному й кожній, хто захищає державу!
Вічна пам'ять усім, хто віддав життя за Україну!
Слава Україні!
