До 100-річчя Феодосія Рогового

Подібність доль поєднала на цілих тридцять літ двох цьогорічних ювілярів – письменника Феодосія Рогового і літературознавця та краєзнавця Петра Ротача. Особливо гаряче П. Ротач сприйняв вихід роману Ф. Рогового «Свято останнього млива» У листі до Феодосія Рогового від 31 жовтня 1982 року Петро Перович написав: «Доброго здоров’я, Феодосію Кириловичу! Не можу не написати тобі кілька слів після того, як прочитав «Свято останнього млива». Скажу коротко: молодець ти!... Стиль твого письма – ліричний – сильніший, ніж у Гончара. Це я тобі кажу, як відчуваю... Ну а мова – це окрема стаття. Я напідкреслював у книзі чимало слів, які чую вперше, чимало новотворів, до яких не висловиш претензій: зрозумілі, свіжі, красиві. Мова ллється плавно, як лилася колись вода Сули. Ти й філософ, я підкреслив не один «крилатий вислів»...

Вшановуючи пам’ять письменника, пропонуємо до читання невеликі уривки з роману Феодосія Рогового «Свято останнього млива»:

«…Мені хотілося обійняти поглядом усе мокловодівське до дрібниць, і тому повернув убік од річки, щоб опинитися на Штепуриній могилі. Тут нічого не змінилося — поросле низько зілля п’ялося од підніжжя до вершини — як і тоді, коли пасли артільних корів. Звідціля я позирнув на те місце, де народився. Позирнув і злякався, що, мабуть, потрапив сюди помилково. Села понад Сулою не було. Я впізнав би його серед тисяч інших. На всім просторі голої місцини вешталися чужі люди. Щocь усередині наче мені одірвалось. Я все ще сподівався віднайти очима Охмалівську хату, наше родове дворище, свій куток, що називався Роговівкою. Натикався на одинокі, ніби й не мокловодівські оселі, голі комини і знову — на чужих людей, що пересувалися, мов заводні іграшки. Вони ходили врозбрід з бензопилками і байдуже підтинали все, що трималося за землю. Бульдозери грохотіли слідом, легко валяли печі, димарі й, хвацько розім’явши все те під собою, розгонисто мчали на чергову жертву, щоб швидко їі впорати. Кругом лежали неживі дерева в цвіту. Пахло сажею коминів, горілим бензином та гарячою тирсою. Отака веремія чинилася аж за межі села, до Морозівських солонців. Я йшов, не вибираючи ні шляху, ні стежки, бо з цього боку села бyлo все палене і землю заслано золою. Згодом натрапив на пожежну вишку, і тепер зорієнтувався: це — Малярка, центр Мокловодів, подвір’я колишньої першої бригади колгоспу імені сімнадцятої партійної конференції. Вишка вже почорніла і потріскалась, та все це вистоювала на своїх чотирьох смолистих ногах проти навали часу і бyлa такою, як і пам’яталася. На ній висіли ще знані мною полички з плугів, у які дзвонили на наряд або на пожежу. Вище, на фанері, червоніли товсті букви лозунга: «Товарищи гидростроители! Досрочно очистим дно будущего моря!» Тут же лежали залізні бочки, моташки гумових шланг, якесь похідне начиння, палаткові брезенти, ящики, каністри, зуживана спецодіж, якісь ліхтарі, фарби, плакати, валялися горстки конопель…».

Роговий Ф. Свято останнього млива: романи. – К. : Пульсари, 2015. – 670 с.)

#ФеодосійРоговий, #100-річний_ювілей, #УкраЇNачитана