2 вересня виповнюється 180 років від дня народження Івана Яковича Рудченка (псевдонім Іван Білик)

Народився Іван Рудченко 1845 року у Миргороді в сім'ї бухгалтера повітового казначейства. Навчався спершу в приходській школі, потім у повітовому трикласному училищі, яке успішно закінчив в 1857 році. Вступити до гімназії не було матеріальної змоги, і батько взяв хлопця привчати до служби в казначействі (того року батька перевели до Гадяча на посаду казначея).

Та служба не задовольняла юнака, він поривався до освіти. Це бажання підсилювало спілкування з молодим товариством із сім'ї Драгоманових. Читання книжок, розмови про долю народу, захоплення українським фольклором — все це сприяло зростанню свідомості й народолюбства.

Іван Якович почав записувати пісні, прислів'я й приказки, вивчати народні звичаї, а одночасно й писати власні твори. У 1860 році деякі його записи друкуються в «Полтавських губернських відомостях», а з 1861 року — в журналі «Основа» під псевдонімом Іван Кивайголова. 1862 року він опублікував народні перекази, записані в Миргороді, «Про зозуль, посмітюх і гадюк» (псевдонім — Іван Руїна). З 1867 р. розміщував поезії, переклади і літературно-критичні статті та рецензії у львівській «Правді».

1863 року Іван Рудченко стає чиновником Казенної палати в Полтаві. Тут він знайомиться з «освіченим провідцем українолюбства» Д. П. Пильчиковим і ще глибше усвідомлює потребу служити своєму народові. А для цього треба було вчитись, і в 1864 році Іван Якович їде в Київ, щоб підготуватися до вступу в університет.

Там він вступає до гурту народолюбців (Антонович, Драгоманов, Житецький, Лисенко та ін.), займається громадсько-культурною роботою, співпрацює з редакцією «Киевлянина». В лютому 1867 року Рудченко одержав посаду в системі державного контролю, який був виділений в окреме міністерство. Попрощавшись із мрією про університетську освіту, він їде в Житомир на службу в контрольну палату, якою керував полтавець Матвій Симонов (Номис), відомий етнограф і фольклорист. З того часу і до смерті Іван Якович працював на різних урядових посадах — у Вітебську, Херсоні, Петербурзі, де був членом Ради Міністерства фінансів.

Він став видатним фахівцем податкової справи і мав друковані праці в цій галузі.

Іван Рудченко зробив значний внесок у фольклористику започаткувавши публікацію українського фольклорного матеріалу за жанровим і тематичним принципом, видавши збірки «Народные южнорусские сказки» у 2 випусках (1869 і 1870 рр.), «Чумацкие народные песни» (1874), опублікував етнографічні розвідки «О чумаках и чумачестве», «Чумаки в народных песнях» та «Этнографические работы в Западном крае в 1866 году».

У 1872 році Панас Мирний послав братові щойно закінчену повість «Чіпка». Іван Якович уважно поставився до твору, удосконалив його, написавши кілька нових розділів, поглибив соціальні мотиви твору.

Панас Мирний спільно з Іваном Біликом збирали народну творчість і писали один з найвизначніших романів нашої класичної літератури «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Саме на цій основі між братами зав'язалася міцна творча співдружність, так звана «братська спілка». І хоч пізніше їхні творчі шляхи розійшлися в різні боки, та значення тієї співдружності, тієї «спілки» ніщо не могло затьмарити чи бодай применшити.

Велика заслуга Івана Білика як літературного критика. Його естетичні погляди розвивалися під впливом творчості Т. Г. Шевченка. В статті «Тривога над свіжою могилою Т. Г. Шевченка» (1886) він називав Кобзаря одним із найбільших народних поетів. А в збірнику «Чумацкие народньїе песни» (1874) – праця містить етнографічний нарис щодо образу чумаків у народних піснях, а також 72 унікальні чумацькі пісні, вмістив чотири пісні з Шевченкового рукописного збірника пісень, почутих у Сквирському повіті.