115 років від дня народження Валентини Юрченко

Змалечку Валентина захоплювалася музикою, зачитувалася українськими книжками. Закінчила Кременчуцьку гімназію та торгово-промислову школу, вступила до Київського кооперативного інституту, а закінчувала вже планово-економічний інститут у Харкові, де в іншому вузі навчався на агронома її чоловік Вадим Гребінка (внучатий племінник поета Є. Гребінки).

У 30–х рр. XX ст. її батько був двічі репресований. Обставини вплинули на те, що Валентина Тимофіївна з родиною «без надуми» (як пише в «Моєму життєписі») у 1943–1944рр. виїхала на захід Європи, переживши дорогою багато принижень і страхів. Влітку 1945 року в таборі Фленсбург-Вайхе її розлучили з чоловіком, він загинув на другий день після арешту.
Жінка з сином кілька років перебувала в таборах для переміщених осіб. Там Валентина Тимофіївна вдруге вийшла заміж за «України завзятого сина», колишнього сотника УНР І. Юрченка.

1950 року подружжя Юрченків перебралося в США. Спочатку важко працювали фізично, а потім вони знайшли іншу роботу: він – як учитель і директор школи українознавства, вона – як вихователька, редактор і письменниця, що охоче відгукувалась на всі потреби української діаспори. Керувала гуртками в українській громаді, була членом редколегії молодіжного журналу «Крилаті», викладала у школі українознавства.

У нелегкі роки «вростання в чужий ґрунт» Валентина Тимофіївна рятувалася творчістю − віршами і прозою для дітей. Вона − авторка сотень творів дитячої літератури, десятків «дорослих» поезій, повістей, оповідань, новел, розкиданих по різних емігрантських виданнях («Визвольний шлях», «Молода Україна», «Наш світ», «Віра»).

У 90-х рр. XX ст. поетеса часто друкувалася у часописах України «Жива вода», «Соняшник», «Зірка».

Поезія В. Юрченко − це згадки про пережите, жива природа полтавської землі, надії на майбутнє українців на рідній землі, бо таки «воскресла Україна» і «засяє як блакитний в золоті вітраж!».

Проза у В. Юрченко психологічна і сповідальна: герої її творів — земляки, які без знання мови, побуту і традицій вживалися у чужому світі, за морями-океанами. Їх дедалі ставало все менше, а їхні діти стають тепер «американцями українського походження». Письменниця слідкувала за подіями в рідній стороні, особливо, в галузі української культури. Рецензувала твори, які виходили в Україні.

Коли 1990 року в Києві вийшла збірка оригінальних і перекладних поезій Леоніда Гребінки (брата покійного чоловіка), який «рано загинув», посаджений «за московські ґрати», В. Юрченко написала хвилюючий і схвальний відгук на неї. Майже самотужки 1996 року в Торонто Валентина Тимофіївна видала збірку «Вечірні етюди».

Україна полюбила й оцінила твори Валентини. В 1997 році її прийняли до Спілки письменників України.

Померла Валентина Юрченко 22 вересня 2001 року у м. Норд-Порт (штат Флорида, США).