125 років від дня народження Харитини Кононенко – письменниці, громадської діячки, просвітянки

Харитина Кононенко народилася 1900 року в селі Миколаївка Кременчуцького повіту (нині село Кобеляцької міської територіальної громади Полтавського району). Виховувалася у видатній сім’ї Вілінських - її рідна тітка Валерія О'Коннор-Вілінська була письменницею та співзасновницею Центральної Ради та Олександр Вілінський, чоловік тітки, який також був співзасновником Центральної Ради, громадським діячем і вченим. Отож Харитя змалечку виховувалася в любові до України. До 7 років дівчинка росла з ними в селі Миколаївка на Кременчуччині, оточена любов'ю й товариством української інтелектуальної та творчої еліти. У них часто гостювали родини Лисенків та Старицьких, із якими Вілінські мали близькі стосунки.

Понад 15 років Харитина перебувала за кордоном, об’їздила більшу частину Європи; закінчила правничі та економічні студії у Відні, Празі, вчилася гри на бандурі. 1918 року із родиною Вілінських виїхала до Швейцарії, де професора О. Вілінського призначено послом УНР. Після ліквідації посольства родина переїхала до Відня, а згодом – до Подєбрад (Чехія). І саме тут закінчила Українську господарську академію, здобувши звання доктора економіки, згодом — Карлів університет у Празі, де отримала ступінь докторки філософії. До початку 1930-х років вона встигла стати активісткою українського жіночого руху та пластункою, долучитися до створення "Союзу українок" Канади та очолити Жіноче товариство імені Ольги Кобилянської.

У 1930-му вона переїхала до Галичини. Тоді її опікуни вже відійшли у вічність, тож Харитина повністю присвятила себе громадській роботі та науці. Вона керувала сільськогосподарськими курсами у Львові при "Союзі українок", організовувала жіночі секції в різних куточках Галичини. Кононенко вела рубрику "Балачки про моду" в популярному часописі "Діло", де першою серед львівських жіночих видань публікувала модні поради. Галицькі модні хроніки писали суто про сезонні тренди, а Харитина розповідала, як "елєґантна і справді культурна жінка" може стильно поєднувати фасони, кольори й фактури, який макіяж до того пасує, як гарно одягнути чоловіка й дітей.

1941-го Харитина їде до Рівного, де займається організацією Українського Червоного Хреста. Завдяки її зусиллям, вдалося врятувати тисячі людей, особливо в перші роки німецької окупації. «Харитя Кононенко, відома громадська діячка, стояла в той час на чолі нашого Допомогового комітету, що перед тим мав назву Український Червоний Хрест, – пише у спогадах Улас Самчук. – Німцям ця назва не подобалась, бо нагадувала на деяку державність і вони її заборонили. Але ця праця комітету була дуже велика». Після заборони німецькими нацистами у 1942-му році діяльності Українського Червоного Хреста, Харитина Кононенко очолює його підпільну структуру, тісно пов’язану з УПА. Організовує медичне забезпечення для бійців УПА, налагоджує роботу «Жіночої служби України» на Волині –медичну і соціальну допомогу, опіку над притулками звільненим з полону. Організовує легальну школу медсестер, акушерок і гігієністок, і попри різні перешкоди, доводить їх до першого випуску. Слава про Харитю шириться по всій Волині. Волонтерка, сказали б сьогодні. Ризикуючи своїм життям в запіллі ворога, вона врятувала життя сотням ранених вояків на партизанському фронті постійним постачанням великої кількості медикаментів та санітарних матеріалів.

Влітку 1943-го Харитину заарештувало гестапо. У камері вона сказала, що багато з присутніх тут загине, але хтось таки виживе. І ті, хто виживуть, мають обов'язок розповісти, як інші мучились і гинули за Україну. Дружина оунівця Софія Степанюк запам'ятала її останні слова про те, що українцям не слід вірити жодним "визволителям", а самим треба здобувати свої права. 15 жовтня 1943 року Харитю, як і сотні інших в’язнів, німці розстріляли. То були страшні, чорні дні для України… Як пишуть історики, близько 3 тисяч українців тоді було вбито та закопано гітлерівцями в яру у Рівному.

Її життя – наче кінофільм. Картинки змінюються дуже швидко та несподівано. Таким було життя, на жаль, із трагічним фіналом… Що думала Харитя у ті останні секунди свого життя? Мабуть, молилася і востаннє глипала крізь сльози на цей світ, на небо… Певно, тоді те небо було дуже чорне… Не дали жити. Але Україна житиме! Вона це точно знала!